Бренд Богині

Я школярка, біжу з подругами по морозиво. На півдорозі нас переймають якісь усміхнені жіночки, дають плакати, газети під назвою «Юсмалос» і повідомляють радісну звістку: «Діти, на землі воплотився Бог, і він Жінка – це Марія Деві Христос». А далі кажуть: «Можете взяти ці газети безкоштовно, а можете заплатити, скільки є, всі гроші підуть на квіти для Бога Живого Марії Деві Христос».

Ми віддаємо наші купоно-карбованці, ті, що були на морозиво, забираємо плакати й удома переказуємо батькам – буде кінець світу, вже незабаром, в листопаді. Батьки недовірливо розглядають друковану продукцію, а за деякий час ховають її на антресолі, до газетного стосу. Напевне, портрет жінки в білому з піднятими догори руками й досі там лежить, уже 15 років. Разом із іншою пресою, в якій перші шпальти було відведено описові того, як 10 листопада 1993 року в Софійському соборі, до якого близько тисячі братчиків прийшли здійснити акт самогубства, щоби не чекати кінця світу 24-го числа, тоді міліція затримала 616 людей. 137 затриманих членів «Білого братства» оголосили сухе голодування, та їх таки насильно нагодували. Лідери, Юрій Кривоногов (релігійне ім’я – Іоанн Свамі) й Марина Цвігун (Марія Деві Христос), були досить відвертими під час слідства та суду. Й отримали, відповідно, сім і чотири роки ув’язнення.

Хроніки кінця світу

Все почалося з того, що лектор товариства «Знання» Юрій Кривоногов їздив по Україні та шукав людей із нетрадиційними здібностями для втілення своєї, також нетрадиційної, ідеї. На лекції в Донецьку до нього підійшла журналістка, поетка, інструктор міськкому комсомолу й депутат районної ради Марина Цвігун. Уже за три дні вона була в Києві, де невдовзі стала його дружиною. Як потім розповідала Марина на суді, Юрій обіцяв їй знаменитість, гроші та світову славу. Й таки не збрехав – усе це пані Марина отримала.

За основу для свого компілятивного вчення Кривоногов узяв кришнаїтську теорію з різноманітними вкрапленнями. Згодом воно почало наближатися до християнства – Марина переконувала Кривоногова, що індуїстські теорії привабливі лише на перший погляд, але на вітчизняних теренах не вкоріняться. Та вигадав Марію Кривоногов – у матеріалах слідства є відомості про те, що він пропонував зіграти роль богині іншій жінці, яка відмовилася. Що б там не було, за деякий час Марина Цвігун стала Марією Деві Христос й оголосила, що під час операції пережила клінічну смерть і в неї вселилася сутність Ісуса Христа. Досі не уточнювалося, що згадана операція була черговим абортом без жодних ускладнень. Тож, вона почала проповідувати своєрідний релігійний фемінізм, заявивши, що Бог – це Мати, а священиками мають бути жінки.

«Дівчинка-покоївка, яка обслуговувала подружжя Кривоногових, спала на килимку біля їхньої кімнати. Ця дівчинка сиділа потім у залі засідань, я з нею безпосередньо спілкувалася, – пригадує адвокат Ганна Мулюн – державний обвинувачувач у справі юсмаліян («Юсмалос» – інша назва «Великого Білого братства»). Щоб пригадати подробиці однієї з найскладніших справ із досвіду Ганни Леонідівни, ми зустрілися в одному з київських судів. Ця справа тривала для неї насправді довше, ніж ті дев'ять місяців слідства та слухань – майже десять років Ганна Леонідівна очолювала батьківську організацію жертв «Білого братства» – «Порятунок». Та й братчики довго не давали про себе забути. «Всюди, куди б я не приїхала виступати на конференціях та круглих столах, білі брати влаштовували дрібні провокації», – розповідає вона. І над слідчим прокуратури Віктором Шохіним, який вів цю справу, братчики знущалися – розклеювали по столиці його телефон то як скупку золота, то як дешевий продаж квартири…

Одним із найяскравіших прикладів потерпілого від участі в братстві був військовий Станіслав Бажан з Вінниччини. Вочевидь, це була людина з підвищеною схильністю підпадати під чужий вплив (а методик такого впливу в «Білому братстві» було достатньо). Він відвідав лекцію і вже після 40 хвилин спілкування з лектором вступив у секту, йому дали нове ім’я, документи й відправили проповідувати. З часом у потерпілого розвинувся постсугестивний генез – шкода, нанесена здоров’ю в результаті багаторазового гіпнозу. Він був у такому важкому стані, що не міг сказати, звідки він і як його звати.

А обставина, що допомогла, власне кажучи, за висунутим звинуваченням довести провину Марини Цвігун, з’ясувалася випадково. Колега-адвокат зі слів своєї підзахисної розповів, що Марина ставить експерименти над тими, хто сидить із нею в камері. Вона ходила в усьому білому, тому жінки в СІЗО над нею посміювалися. Якось Марина не витримала: «Не вірите, що я богиня? Я вам доведу». Обрала одну з сусідок по камері, напевне, найуразливішу, й сказала: «Ти, іди сюди». Та підійшла. Марина почала гладити її по голові, вухах, щось розповідати, нашіптувати… Через 20 хвилин дівчина впала, в неї почалися судоми, з рота пішла піна, шкіра вкрилася червоними плямами... Співкамерницю Марини забрали з камери, охорона теж перелякалася. Саме цей випадок допоміг довести, що й Марина Цвігун володіє методиками впливу на людину й уміє їх застосовувати.

«Вона мала сильний характер, обливалася холодною водою та чудово виглядала, – згадує Ганна Мулюн. – При цьому вона абсолютно нещадна людина. Гіршої жінки, з усією зовнішньою красою, я в своєму житті не зустрічала. За її наказом під час інциденту в Софійському соборі люди травмували себе, билися головами об стіни до крові. Я запитувала, мені по-жіночому було цікаво: чому ви їх не зупинили?! І Цвігун відповідала: «Я теж прийшла помирати, а вони прийшли помирати біля моїх ніг». Слідчі розповідали, що коли Віталія Ковальчука, званого в братстві Іоанном Петром Другим (він також отримав свої шість років ув'язнення), привезли до Марини на очну ставку, він, побачивши її, впав на коліна й від ліфта по коридору прокуратури проповз аж до неї. Ось таке їй дуже подобалось».

Що було далі

Юрій Кривоногов після розлучення з Мариною не відмовився від того, що вона є богинею. В Сокирянській в’язниці в Чернівецькій області він написав книгу на чистих аркушах, вирваних з бібліотечних книжок, у якій залишається вірним богині Марії Деві Христос. Зараз він змінив прізвище – одружився та взяв прізвище нової дружини, працює і не хоче згадувати минуле. «Знай, у мене тепер зовсім інше життя, інші погляди! – передрукували всі газети звернення Кривоногова до екс-дружини та подільниці. – Й мені соромно за всю ту маячню, яку я свого часу писав!»

Після ув’язнення та відречення від Кривоногова Марина Цвігун вийшла заміж за Віталія Ковальчука, почала займатися живописом і спробувала відродити справу в дещо деформованому варіанті, перетворивши братство в таку собі сімейну релігію. В її основі було благословення повінчаних пар або «Союзів Святої Любові, що створювали Золоте Кільце, крізь яке відбувається трансформація вищої фохатичної сили божественної Любові Марії Деві Христос та Іоанна Петра Другого»…

Кілька років тому подружжя Цвігун і Ковальчука покинуло Київ, відправившись жити в Росію. Ці останні відомості про їхню долю нам повідомила людина, з якою Марина тривалий час підтримувала спілкування, – Анатолій Колодний, керівник відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАНУ. На стіні в його робочому кабінеті висить плакат Юлії Тимошенко у білих шатах і коралях. Навпроти портрета прем’єрки – ще один настінний календар із зображенням ангела – білявки в білому з білими крилами. Про «Велике Біле братство» згадує неохоче, хоч і показує фотографії, на яких Марина Цвігун і Віталій Ковальчук у нього в гостях:

«Вони частенько приходили до нас додому. Жили поруч, здається, на Троєщині. Перед візитом вони телефонували й запитували, чи нікого в нас немає, і якщо не було – приходили вже через десять хвилин. Мене завжди цікавило – от сидить вона біля мене, розмовляє, й цієї миті, чи вона грає роль богині, чи справді відчуває, що вона бог?.. Вона була лагідна, це приваблювало людей, підійде до кожного, погладить, добре слово скаже. І зовні була дуже приємною, хотілося на неї дивитися, цей момент теж зіграв роль у тому, що їй вірили. «В науці такі рухи називаються кеносистичними, від грецького слова «кеносис» – сходження Бога до людей, це коли одну людину обожнюють інші. В Україні це явище було досить розповсюджене на початку минулого століття – в Балті на Одещині був монах Інокентій Левізор, який у 1908 році оголосив себе третьою іпостассю Святої Трійці, бо нібито ковтнув голуба, що був насправді не голубом, а Духом Святим.

У 1930-ті роки на Рівненщині діяв Іван Мурашко, якого вважали божеством і якому поклонялися, були також послідовники Леонтія Грицана, у Рівненській області й досі є віряни, котрі вважають його святим, на Черкащині й Кіровоградщині були митрофанівці... Але останні півстоліття, за винятком Марії Деві Христос, феномену обожнення вже не спостерігалося. Певною мірою церква сама породила це явище, тільки традиційні церкви роблять святими людей за певний проміжок часу після їхньої смерті, а секти – за життя. Хоча обожнення – річ індивідуальна. Пригадую, коли Марина приходила до нас у гості, моя дружина увесь час тікала на кухню. Я її запитував: «Що таке? Чому ти з нами не сидиш?» А вона відповідала: «Знаєш, вона на мене якось діє. Дивиться на мене, і я це відчуваю. А на тебе не діє, у тебе енергетика сильна».

Циганське щастя

У пошуках сучасних послідовників «Білого братства» або принаймні тих, хто себе за них видає, Тиждень поїхав до Дніпропетровська. Про парк скульптур, який новітні братчики збудували на околиці міста, в Амур-Нижньодніпровському районі, городяни переважно й не здогадуються. Заснувати його в старому занедбаному парку з власної ініціативи вирішила Раїса Кузнєцова, керівник приватного підприємства «Юсмалос» і однойменного циганського ансамблю. Використання другої назви та символів ВББ не випадкове, адже за легендою гадалку й співачку декілька разів відвідувала Марія Деві Христос і передала Раїсі Іванівні засади своєї релігії.

Проходжу парком до охайного будинку із розкладом годин прийому на дверях – у пані Раї Кузнєцової ворожать тільки хрещеним. На жаль, мені не вдалося дізнатися своєї долі чи то нової дати кінця світу, бо Раї не було вдома. Та, з усього видно, потенціал розкрученого бренду «Білої Богині» в нашій країні ще аж ніяк не вичерпаний.

Світовий досвід ФРІДРІХ ГРІСС (спеціально для «Тижня») - президент Європейської федерації центрів дослідження та поширення інформації про сектантство (FECRIS). Подолати бар'єр У Європі проблема сект виникла в 1960-х роках, більшість таких угруповань прийшли з Америки та Далекого Сходу. Спочатку до них ставилися як до церков. Та згодом зрозуміли, що ця проблема не стільки релігійна, скільки суспільна. На сьогодні у Західній Європі є три країни, які регулюють це питання на законодавчому загальнодержавному рівні: Франція, яка має найкраще антисектантське законодавство і відповідні установи в Європі, та Бельгія й Австрія, де створили федеральну службу в справах сект. Моя донька 25 років тому приєдналася до релігійної групи. І моя громадська діяльність призвела до того, що в 1995 році наша дитина надіслала дружині лист, в якому написала, що я, її батько, гірший за Гітлера, бо переслідую людей Бога. В секті доньці заявили, що жінці не годиться мати професійну освіту, отож вона два роки не працювала й, звісно, потребувала фінансової підтримки від родини, яку, на щастя, приймала. Зараз вона навіть не говорить зі мною, хоча ми й не порушуємо релігійних тем – це не має сенсу. Вона досі в секті, але, принаймні, спілкується з нами. Секта, в яку потрапила наша дочка, походить із Норвегії, називається Smiths Freunde, бо була заснована Йоганом Смітом. Зараз її офіційна назва – «Християнська громада», чи «Християнська церква», її осередки є в 60-ти країнах світу. Ця група є і в Україні, в неї великий центр у Тернополі. Ми не ставимо собі за мету критикувати релігійні вірування, ми хочемо зрозуміти, що роблять новітні секти, кількість яких постійно зростає. Найбільше нас непокоїть те, що вони порушують права людини, беруться регулювати всі сфери людського життя: вирішують, як одягатися, з ким спілкуватися, що їсти, читати, слухати, бачити, з ким брати шлюб. Вони також дискримінують людей, котрі не належать до їхньої групи, бо вважають себе вищими за інших, кажуть, лише вони будуть врятовані, а всі інші потраплять до пекла. Лідери деяких культів стверджують, мовляв, відбудеться велика битва чи стихійне лихо, коли всі люди загинуть, і тільки їхні прибічники залишаться жити. Це деструктивно для особистості зокрема й для суспільства загалом. Із секти складно вийти, бо вона ставить психологічні бар’єри. Обмежує коло спілкування тих, хто входить до організації, тож її члени поступово стають усе залежнішими і втрачають самостійність у своєму власному житті. Якщо ви залишите секту, то раптом усвідомите, що більше не маєте нікого, хто скаже, що саме ви маєте робити, й розгубитесь... А якщо вас спіткають невдачі, вони зможуть сказати: бачиш, це сталося тому, що ти пішов від нас. Так і тримають. 20-25 років – це найуразливіший вік для послідовників культів, у цьому віці молодь визначається зі своєю орієнтацією в житті. Культи розвиваються, з-поміж них уже є псевдонаукові, які твердять про винайдення нової медицини, політичні – під виглядом релігійних, головна їх мета – зібрати щонайбільше грошей, і такі, що засновані на філософії, зокрема, схоластиці. Аби вчасно розібратися, що саме відбувається в тому чи іншому угрупованні, слід працювати з дітьми, вчасно пояснювати їм незрозуміле – я веду в школах відповідні курси, де пропоную відповісти на 20 запитань – 5 про себе, решта – про навколишній світ. Так визначаю «групу ризику», що потребує особливої уваги батьків і вчителів. Сподіваюся, наші зусилля не марні, й ці діти не потраплять під опіку шарлатанів від релігії. Бо саме інформація є нашим головним засобом боротьби.

«Украина сектантская»