Милосердя у будинку скорботи: приклад співпраці психіатричної лікарні і православної церкви

Будинок скорботи… Так писав про психіатричну лікарню Михайло Булгаков. І, можливо, це найточніше, без рожевих кольорів, визначення внутрішньої суті лікувального закладу для тих, у кого постраждав розум. Власне, вислову письменника-лікаря про цю в’язницю духу відповідає українська назва - божевільня. У підґрунті народного погляду на нещасних насельників будинку скорботи - жаль до них, усвідомлення, що кожний, кого спіткало лихо, є беззахисним, безпритульним у суспільстві.

Історія психіатрії - і це кардинально відрізняє шляхи багатовікової медичної дисципліни від інших напрямків терапії - приголомшуючий, жахливий літопис антигуманних вчинків та ідей, і водночас безприкладні сторінки діяльного співчуття до приречених на безумство. На вогнищах інквізиції спалювали саме таких «диваків», одержимих жінок та чоловіків, вважаючи, приміром, що нав’язливі голоси чи примари, які безустанно переслідують їхню уяву - свідчення зв’язків з «нечистою силою». Ще в минулому сторіччі, коли пекельні процесії людей у зловісних білих балахонах, здається, назавжди зникли з площ та вулиць європейських міст, божевільних приковували ланцюгами до стін, застосовували гамівні сорочки та інші методи фізичного і духовного насильства.

Декілька десятиріч тому в психіатрії набула поширення лоботомія - хірургічна руйнація певних ділянок мозку; згоди хворого при цьому не питали. А електричний струм, інсулін, інші шокові препарати та способи… І все це засоби лікування! Звичайно, є багато випадків, коли злам необхідний. Проте не можна забувати - це болісна, страдницька стежка до одужання. Ось чому чудовий американський фільм «Політ над гніздом зозулі» сприймається, на мій погляд, як виклик нелюдськості й лицемірству в психіатрії. Та будьмо відвертими - хіба й у нашій психіатрії немає таких «зразкових» лікувальних осередків? Або й далеко гірших, де потоптано, зневажено людину в людині?

Не хочу, аби мене зрозуміли так, ніби я кидаю камінь у своїх колег. «Друг та слуга душевнохворого» - ця єдино прийнята формула моральних якостей і життєвого кредо має переважати у світогляді лікаря-психіатра. Згадаймо хоча б такі непересічні постаті в історії вітчизняної психіатрії, як Сергій Корсаков, Володимир Бехтерев, Олекса Ющенко, Віктор Протопопов, Костянтин Платонов, Йосип Поліщук… Вони наче випромінювали людяність у стосунках із хворими. Це повною мірою стосується й Володимира Яковенка, уродженця Полтавщини, засновника психіатричної лікарні поблизу Москви. Його постать, милосердні вчинки, лікарська майстерність викликали захоплення Антона Павловича Чехова, який товаришував з Яковенком. Лікар-гуманіст загинув у двадцятих роках у рідних місцях України, борючись з тифом серед селян…

Взагалі ставлення до психічно хворих на слов’янських землях ще за часів Київської Русі відзначалося доброзичливістю та толерантністю. Блаженних не переслідували, не цькували. До речі, точного синоніму цього слова - блаженні, яке фактично уособлює філософію існування божевільного поміж людей, у багатьох мовах навіть немає.

І все ж класичні орієнтири аж ніяк не охоплюють складного життя та повсякденних драматичних проблем сучасної психіатричної лікарні. І тут вкрай багато канцелярщини, формальних рішень та підходів. Що ми знаємо про безнадію, яка панує в палатах, про настрій хворих, про збіднення їхньої емоційної сфери? Не лише хвороба, а й атмосфера спеціалізованої лікарні, відчуження від рідних - першоджерело такої знемоги духу. Звичайно, є лікарі, які не втратили ані крихти від Гіппократових рис, та хіба таких багато?

І саме тут, як мені уявляється, неоціненна роль церкви, любові до ближнього, генерованої релігійними завітами. Слід сказати нарешті на повний голос - перші сестри милосердя керувалися насамперед християнськими мотивами і належали до релігійних общин. Саме сестри-жалібниці з Хрестовоздвиженської общини працювали поруч з Миколою Пироговим в лазаретах Севастополя, і саме про них писав Лев Толстой у «Севастопольських оповіданнях». У палатах психіатричної лікарні щирі слова втіхи, дарунки від віруючих, їхня доброчинність сприймаються із справжнім душевним трепетом, стаючи тут світильником серед мороку. Згадаймо легендарний девіз: рука того, хто дає, не збідніє. Йдеться про творення добра, про благодійність, і зокрема з благословення церкви.

Вже близько трьох років такі надихаючі взаємозв’язки з нашою лікарнею підтримує благочинний овруцької церкви святого Василя отець Віссаріон. Тут є сенс розповісти трохи про профіль цього досить великого медичного закладу в селі Прилуках. Це Житомирська обласна психіатрична лікарня № 2 на 405 ліжок, де лікують увесь спектр психічних хвороб. Значну частину палат займають хворі похилого віку з нервово-психічними розладами. Є тут і люди, в яких психічні захворювання ускладнені туберкульозом. Є хворі на алкоголізм у його запізнілих формах, що понівечили психіку…

Над лікарнею тяжіють і наслідки Чорнобиля. Адже й тут зачепився радіоактивний слід. Можна констатувати, що хоча це поки що не призвело до видимої катастрофи, нервове напруження, астенізація і хворих, і медичного персоналу зросли. До речі, в лікарні обмаль лікарів. Це й зрозуміло - дехто з працівників виїхав до інших міст та сіл. Але лікарня залишається лікарнею із своїм трудовим ритмом, з роботою, яка не припиняється ні вдень, ні вночі, ні в будні, ні в свята.

І ось церква (а храм в Овручі, який очолює отець Віссаріон, належить до найстаріших на Україні, славетні ікони цієї церкви добре відомі у православ’ї) взяла милосердне шефство над хворими лікарні. Віруючі постійно їх відвідують. Привозять гостинці: цукерки, печиво, яблука. Ми щиро вдячні їм за ці відвідини.

Серед наших хворих є й віруючі, а тому ми згодні, щоб гості наші, які представляють овруцьку церкву, бесідували з ними, допомагали нам у роботі. Приміром, велике місце в житті лікарні й, безумовно, в лікувальному процесі посідає праця. У нас є свої квітники, навкруг лікарні ліс. Впевнений, праця разом з віруючими освітлює лампадою духовного відродження й знецінену трудотерапію.

Здається, така негучна душевна допомога віруючих своїм братам у зоні скорботи - лише невеличке джерело живої води. Та саме це джерело якоюсь мірою здатне втамувати спрагу, що висушує мозок і душу за ґратами психлікарні. І добре, що церква, нарешті, відкрито прийшла у цей скорботний світ, де так животрепетно потрібне милосердя. Бо це надзвичайно важкий іспит - боротьба людини з хворобою душі…

Я вслухаюся у Псалом 69 Псалтиря: «Поспіши, Боже, врятувати мене, поспіши на допомогу мені. Нехай соромляться ті, що шукають душу мою. Нехай відступлять і будуть віддані на посміховисько ті, хто бажає мені зла». Гадаю, у психіатрію повертаються ліки, яких протягом довгих років тут так не вистачало…


Публікується за виданням «Психиатрия и религия на стыке тысячелетий». Сборник научных работ Харьковской областной клинической психиатрической больницы № 3 (Сабуровой дачи) и Харьковской медицинской академии последипломного образования / Под общ. ред. П. Т. Петрюка, Р. Б. Брагина. - Харьков, 2006. - Т. 4. - С. 61-64. «Новости украинской психиатрии»