Якого кольору українське «нацправослав’я»?

 
В умовах сучасної України націоналізм уражує не тільки простих громадян, а й священиків. Сьогодні українські церкви немов змагаються в націоналізмі.


Релігійна ситуація на Україні ще 25 років тому не була простою. У країні в результаті релігійної міжусобиці сформувалися «уніати», тобто греко-католики, православні «філаретівці» Київського патріархату (УПЦ КП) і православні автокефалісти (УАПЦ). Єдиною православною структурою, яку визнає світова православна спільнота, є Українська Православна Церква Московського Патріархату, яка зберігає канонічний зв'язок з РПЦ МП.

Багатьох дивує той факт, що в. о. президента Турчинов - протестантський пастор і місіонер. Але тут немає нічого дивного, якщо згадати, що Україна - батьківщина всього російського протестантизму - його принесли з собою німецькі штундисти, яким Катерина Велика роздавала орні землі. Українські протестанти надзвичайно активно беруть участь як у політиці, так і в релігійних «битвах». Розпитайте, хоча б, п'ятидесятників, і вони розкажуть вам про колишні криваві розбірки з уніатами в селах зі змішаним протестантсько-уніатським населенням.

Але вся ця строката релігійна мозаїка має один загальний відтінок, який відразу кидається в очі. Відтінок не самого приємного кольору. Це крайні форми націоналізму. Він і визначає агресивно-пасіонарну специфіку української релігійності в західних областях країни. Ще в 90-му році греко-католики, ледве отримавши від радянського керівництва можливість безкарно гнобити й дискримінувати православних, відразу ж нею скористалися. Захоплення храмів, кров - все це було вже тоді.

Що стосується автокефалістів (членів УАПЦ), то ця церква, нагадаємо, була проголошена в 1919 році Директорією на чолі з Семеном Петлюрою - отаманом війська, на совісті якого численні єврейські погроми. УАПЦ генетично пов'язує себе з українською діаспорою в Канаді. Саме звідти колись «експортований» націоналізм був «імпортований» назад. Радикальний націоналізм небезпечний. Він ірраціональний - на відміну від патріотизму, не замішаного на «чистоту крові». Ось чому їм так легко заразитися.

Наступною жертвою цього зараження стала Українська православна церква Київського патріархату - УПЦ КП. Про це написано сотні статей, а недавно громадськість з жахом спостерігала спроби прихильників Київського патріархату захопити «москальскі» Почаївську та Києво-Печерську Лаври. Сьогодні українські церкви немов змагаються в націоналізмі. Днями єпископ Львівський і Галицький Філарет написав російському президентові лист політичного змісту. Грань між релігією і політикою була порушена, а релігійні проблеми свідомо політизовані.

Вміст листа - в перекладанні вини за те, що відбувається, на чужі плечі. На думку єпископа, Росія мало не винна в цивільних чварах і коричневому перевороті на Україні. Нібито це росіяни вивели на Майдан штурмовиків, що пройшли бойовий досвід в «гарячих точках». Наче не націонал-радикали оголосили хрестовий похід проти російського населення на Сході України. Нам пропонується прийняти цю збочену логіку.

На Майдані лилася кров - це прогресивно. У Криму протистояння було погашено завдяки громадянській волі місцевого населення - це, виявляється, «порушення принципів міжнародного права, прав свободи, людських і християнських цінностей». Що змушує авторів цих тверджень вдаватися до такого ступеня блюзнірства? Нацистський коктейль, замішаний на гаслі «Кров і ґрунт» і ідеї насильницької дерусифікації?

Деякі церковні діячі явно йдуть на поводу у «польових командирів» Майдану, які в свою чергу впливають на політику тимчасового київського уряду. Ці командири стверджують, що людям російської національності не місце в «нової Україні». Дмитро Ярош охоче зізнається: «Росіянин завжди буде поважати і любити Росію. Його неможливо асимілювати. Значить, для процвітання України росіянин має бути знищений або вигнаний з Криму». Іноді ту ж логіку ми бачимо в українському православному середовищі - все виразніше проступає політика видавлювання росіян з церкви.

Так хто ж насправді заплямував себе «порушенням всіх принципів міжнародного права, прав свободи, людських і християнських цінностей»? Радикальний етнонаціоналізм має руйнівну властивість. Він весь час прагне «чистоти крові», постійно відбраковує і вичищає з себе все «зайве». Логіка його існування - це рух у бік відвертого нацизму, нескінченні розколи і відколи. Він несе в собі потужне язичницьке начало, не сумісне зі справжнім, апостольським християнством, для якого «немає ні елліна, ні іудея».

Зараженість українського релігійного світу цим вірусом - вкрай тривожний симптом. Феномен «нацправослав’я», який у відповідності з лінією нової української влади все більше радикалізується, здатний порушити крихкий релігійний мир у країні, порушити сформований статус-кво. Один невірний рух - і ми отримаємо сполохи нового «майдану», помножені на релігійність їх учасників.

Якщо УПЦ МП під впливом гарячих голів теж рушить цим шляхом, то всередині неї неминуче почнеться боротьба за «чистоту рядів». У тому чи іншому вигляді будуть прийняті свої «нюрнберзькі закони». Першими, хто піде під ніж, стануть священики єврейського походження. Потім священики «москальського», тобто російського походження...

Все це неминуче почне позначатися на відносинах кліру та віруючих. Вже сьогодні ми маємо вкрай вибухонебезпечну ситуацію на Півдні і Сході України, де сконцентрована російська паства, що не готова адаптувати український релігійний націоналізм. Так закладається новий конфлікт. У пожежі української кризи він піддається додаткової сублімації. Різниця ідейних потенціалів веде до соціально-політичного вибуху.

Поза всяким сумнівом, спроби вирішувати питання релігійного самовизначення політичними методами, та ще з ультранаціоналістичних позицій - тупиковий шлях. Він веде лише до нового протистояння, а ми ж ледь-ледь відійшли від нього в останні дні. Якщо цей крихкий мир буде зруйнований, і не ким-небудь, а людьми церковними - країна може остаточно зануритися у хаос.